«Записки українського самашедшого» – перший опублікований прозовий роман видатної української поетеси за останні 20 років мовчання, який одразу ж став бестселером. Ліна Костенко писала «Записки» майже 10 років.
Події в романі відбуваються у період президентства Л. Кучми та Помаранчевої революції. Головний герой – 35-річний програміст за освітою, веде так звані «Записки», де занотовує всі катастрофи, замахи, вбивства і скандали, про які дізнається з новин. У світі надмірної (дез)інформації і тотального відчуження, він прагне подолати комунікативну прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом.
Загальний іронічний, песимістичний, скептичний, часом знущальний тон записок під кінець кардинально змінюється, коли герой переживає емоційно напружені події Помаранчевої революції.
За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» – мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання й публіцистики.
Книга насичена цитатами з творів М. Гоголя та «Майстра й Маргарити» М. Булгакова.
Ознайомчі сторінки за виданням:
Костенко Ліна. Записки українського самашедшого / Ліна Костенко ; ілюстр. Владислава Ерко. – Київ : Абабагаламага, 2011. – 416 с. – (Перлини сучасної літератури).
Цитати з роману Ліни Василівни Костенко "Записки українського самашедшого"
У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються.
Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови.
Але ж якщо мова – це Дім Буття, то чого ж ви мене виживаєте з мого власного дому?! Це бандитизм. Це імперський вірус. Це гарячка Ебола. У мене вже кров проступає з вух, коли я чую, як ображають мій народ. І хоч би ж російською говорили по-людськи, а то ж якийсь волапюк.
Я ніколи не дозволяв собі думати, що в Україні є п’ята колона. Але ж вона вже йде потоптом по моїй душі! Раніше ж принаймні ненависть до українців хоч якось камуфлювалася, а тепер тебе просто готові знищити: «Хотєли свою нєзалєжность? Вот вам!» Виїли Україну зсередини, як лисиця бік у спартанця, ще й дивуються – чого ж вона така скособочена? Чого кульгає в Європу, тримаючись за скривавлений бік? Всю обгризуть, як піраньї, і сипонуть врозтіч. Від України залишиться тільки скелет.
...у паспорті національність не вказана, так що тепер будь-яка погань називається українською – «українська мафія», «українська корупція», «українська проституція». Шахраї, злодюги, антисеміти, хабарники, пофіґісти і матюгальники, держиморди й політикани, бюрократи й нувориші, затхлий спадок імперії, потолоч зужитих ідеологій – все приписується цьому народові, який уже й не знає, що з ним діється і в які Бермуди попав.
Я за все своє життя не наслухався таких пасквілів на народ, як наговорено при цій, з дозволу сказати, демократії. Навіть у радянському ідеологічному казані не варили в такій смолі українців.
Мова солов’їна, а тьохкають чортзна-що.