Loading

Ліна Костенко «Записки українського самашедшого»

«Записки українського самашедшого» – перший опублікований прозовий роман видатної української поетеси за останні 20 років мовчання, який одразу ж став бестселером. Ліна Костенко писала «Записки» майже 10 років.

Події в романі відбуваються у період президентства Л. Кучми та Помаранчевої революції. Головний герой – 35-річний програміст за освітою, веде так звані «Записки», де занотовує всі катастрофи, замахи, вбивства і скандали, про які дізнається з новин. У світі надмірної (дез)інформації і тотального відчуження, він прагне подолати комунікативну прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом.

Загальний іронічний, песимістичний, скептичний, часом знущальний тон записок під кінець кардинально змінюється, коли герой переживає емоційно напружені події Помаранчевої революції.

За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» – мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання й публіцистики.

Книга насичена цитатами з творів М. Гоголя та «Майстра й Маргарити» М. Булгакова.

Ознайомчі сторінки за виданням:

Костенко Ліна. Записки українського самашедшого / Ліна Костенко ; ілюстр. Владислава Ерко. – Київ : Абабагаламага, 2011. – 416 с. – (Перлини сучасної літератури).

Цитати з роману Ліни Василівни Костенко "Записки українського самашедшого"

У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються.

Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови.

Але ж якщо мова – це Дім Буття, то чого ж ви мене виживаєте з мого власного дому?! Це бандитизм. Це імперський вірус. Це гарячка Ебола. У мене вже кров проступає з вух, коли я чую, як ображають мій народ. І хоч би ж російською говорили по-людськи, а то ж якийсь волапюк.

Я ніколи не дозволяв собі думати, що в Україні є п’ята колона. Але ж вона вже йде потоптом по моїй душі! Раніше ж принаймні ненависть до українців хоч якось камуфлювалася, а тепер тебе просто готові знищити: «Хотєли свою нєзалєжность? Вот вам!» Виїли Україну зсередини, як лисиця бік у спартанця, ще й дивуються – чого ж вона така скособочена? Чого кульгає в Європу, тримаючись за скривавлений бік? Всю обгризуть, як піраньї, і сипонуть врозтіч. Від України залишиться тільки скелет.

...у паспорті національність не вказана, так що тепер будь-яка погань називається українською – «українська мафія», «українська корупція», «українська проституція». Шахраї, злодюги, антисеміти, хабарники, пофіґісти і матюгальники, держиморди й політикани, бюрократи й нувориші, затхлий спадок імперії, потолоч зужитих ідеологій – все приписується цьому народові, який уже й не знає, що з ним діється і в які Бермуди попав.

Я за все своє життя не наслухався таких пасквілів на народ, як наговорено при цій, з дозволу сказати, демократії. Навіть у радянському ідеологічному казані не варили в такій смолі українців.

Мова солов’їна, а тьохкають чортзна-що.

Created By
юля бойко
Appreciate

Report Abuse

If you feel that this video content violates the Adobe Terms of Use, you may report this content by filling out this quick form.

To report a copyright violation, please follow the DMCA section in the Terms of Use.